До Дня пам'яті Симона Петлюри

Симон Петлюра – символ боротьби за волю і незалежність України [Текст] :  історичний дайджест до 90 років з дня смерті Симона Петлюри / Стрийська РЦБС; методично – бібліографічний відділ; укладач  Лідія Бур, редактор Лілія Війтович. – Стрий,  2016. – 8 с.: іл.

 Симон Васильович Петлюра – український державний військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил, член Генерального секретаріату Української Центральної Ради, головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР, відважний борець за незалежну українську державу.

Симон Петлюра – це історична постать, яка привертає своєю неординарністю та винятковістю. На сьогоднішній день такий образ є актуальним, щоб знати про героїв України, котрі намагалися добитися незалежності своєї батьківщини.

Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за старим календарем) в історичному центрі Східної України — Полтаві — у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру.

Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу «Чорноморська громада». В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили «на поруки». Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання — «Праця» й «Селянин». Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник «Вільна Україна», а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві.  

Потім він перебрався в Москву, редагував журнал «Українське життя» і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля». Життя підтвердило слова російського академіка. 

У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. 

У квітні 1917 р. Симона Петлюру обрано головою Української фронтової ради військ Західного фронту, і як її представник він прибув на І Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив 5 — 8 травня 1917 р. у Києві. На ньому С.Петлюру було обрано головою Українського генерального військового комітету У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального секретаріату УЦР 28 червня 1917 р. Петлюра стає першим секретарем військових справ. На цю посаду він вступив 2 листопада 1917 р. Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР.

Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу. 

В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв. Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали. Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе — польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою, уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями 

У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України — Симона Петлюри.

Убивство Симона Петлюри було хитро спланованою акцією більшовиків.

У 1925 році до Парижа приїхав радянський агент Володін – фактичний інспіратор та організатор убивства. Він, разом з іншими агентами вбивства Петлюри, створив план та продумав усі деталі, а Шварцбард виконав це вбивство.

Похорон Головного отамана відбувся в неділю 30 травня 1926 року з З Румунської Православної Церкви в Парижі. Відправа тривала три години. Упокоєний Симон Петлюра на цвинтарі Монпарнас. 40 польських генералів у день похорону Симона Петлюри в костелі у Варшаві стояли навколішках.

Протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917–1921 років.

Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра — відважний борець за незалежну українську республіку.

Таким був Симон Петлюра – голова Української держави і Головний отаман, який закликав борців за волю України, борців кожного українського покоління стати моральним чотирикутником – отим стародавнім козацьким табором у вирішальні дні української нації, у боротьбі за визволення України.

Список використаної літератури

1.   Кучерук О. Симон Петлюра – президент УНР [Текст] / О. Кучерук //  Урядовий кур’єр. – 2006. – 13 травня. – C. 11.

2.  Лисенко М. Велич Симона Петлюри : Він поклав життя на олтар Вітчизни [Текст]  /  М. Лисенко // Голос України. –  2002. – 23 серпня. –  C. 16–17.

3. Петлюра Симон Васильович [Текст] // Курас І. Провідники духовності в Україні: довідник / І. Курас. – Київ: Вища школа, 2003. – С. 82–83.

4.  Савченко В. Симон Петлюра  [Текст] / В. Савченко. – Харків: Фоліо,  2015.  – 128 с.

5.   Симон Петлюра [Текст] // Видатні постаті в історії України XX ст.: короткі біографічні нариси / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ : Вища школа, 2011. – С. 278–280.