«Порятунок може прийти тільки із середини, від самих
себе, в мобілізації всіх сил, насамперед, духовних, щоб вижити і перемогти. Для
цього треба, вважав він, пізнати самих себе, своє «Я», своє минуле, глибини духовності,
щоб випростатися і скинути комплекс меншовартості»
Юрій Липа
До року Івана Липи, Юрія Липи, Наталії Липи-Захарясевич. На
прикладі життєпису визначних особистостей – Родини Липи розкрито події в Україні кінця ХІХ - першої
половини ХХ століття, їх літературна,
епістолярна спадщина.
Іван Липа – народився 24
лютого 1865 р. в убогій міщанській сім`ї нащадків старовинного козацького
роду у м. Керчі. Мати Івана Левовича, Ганна з роду Житецьких, сподвижників
гетьмана Івана Мазепи. Море, скіфські могили й степ колисали хлопчину, а
родинні шляхетні основи врятували від життєвого бруду. Початкову освіту Івась
одержав при грецькій церкві, де здобув глибокі знання з сучасної грецької мови.
Потім (1880-1888) було навчання у
місцевій гімназії, а також праця репетитора.
Далі – на медичному факультеті Харківського університету.
Обставини тих літ нам легко уявити: більшість українців закобзарила у душі плач
та зневіру й пожала неволю; частина молоді вважалася українофілами. Вони читали
українські книги, відзначали народні свята, щиросердно любили свій народ, а
мовою їхнього думання була російська і працювали вони для чужого народу.
Тоді й утворилося Братство Тарасівців – перша українська
не просвітницька, а таємна політична організація наддніпрянців. Із чого вони
виходили? Із програми, складеної Іваном Липою. Через два роки Братство було
розгромлене. Іван Липа тринадцять місяців карався за ґратами (за статтею
«отторжение Малороссии от Великой России»). Пізніше він зазначить: «Я скінчив
середню й вищу школу, але найвищу освіту дістав у тюрмі». Бунтівника було
відраховано з університету, тому довелося одержувати диплом у Казані.
А затим була праця земського лікаря в степах України. З 1902 року упродовж 16 літ Іван Липа
працював лікарем в Одесі. Тоді ж він познайомився з О. Кобилянською, яка в
захваті писала: «Чоловік яко лікар тверезий, щирий, одвертий, щоправда – файний
чоловік». У цьому місті він одружився з медсестрою Марією Булдовською, із
священицької родини з Полтавщини. Після трагічної смерті останньої став жити з
Марією Шепель-Шепеленко, яка походила із старовинного українського роду. З
цього приводу Леся Українка писала Ользі Кобилянській: «Розказували в Одесі, що
доктор Липа оженився і що тепер його мало хто бачить». Він побудував у селі
Дальник (нині – село Великий Дальник у Біляївському районі) велику лікарню на
кілька будинків, трьохдесятинний сад із басейном і квітами, городом і курганом
для огляду. Ця лікарня збереглася і працює сьогодні. Іван Львович не відмовляв
жодному хворому у безкоштовному обслуговуванні. А на дозвіллі писав поезії, казки, оповідання, психологічні новели, склав 13
«космічних» притч. Щоденно протягом 33 років Іван Липа писав казку буття.
У 1913 році
Іван Липа друкує повість «Острови Самотності», присвячений дружині Марії, який
високо оцінили критики. Йому вдалося здійснити свою мрію — заснувати
видавництво «Народний стяг» — єдине на той час українське видавництво в Одесі.
Саме в цьому видавництві побачили світ такі твори, як «Табори полонених
українців» Олександра Скоропис-Йолтуховського, «Приказки про москалів і німців»
Степана Руданського, «Контрасти» та «Малюнок життя» Ілька Гаврилюка, серія
«Казок про волю» Івана Липи.
У цьому видавництві надрукував свої брошури також Юрій
Липа: «Союз визволення України» (історія і діяльність)», «Гетьман Іван Мазепа»,
«Носіть свої відзнаки», «Королівство Київське по проекту Бісмарка».
У 1917 р.
одесити обрали Івана Липу комісаром міста, членом Центральної Ради від Одеси.
Із листопада наступного року він був міністром віросповідань, охорони здоров`я
та юстиції. За короткий час Директорії Іван Липа зумів зібрати автокефальний
Собор, при ньому Українська Автокефальна церква отримала самостійність і
підтримку уряду. Іван Левович був одним із авторів проекту першої Конституції
УНР (1918). З 1921 року Іван Липа був головою президії Ради Республіки на
вигнанні. 11 вересня 1921 р. в Одесі
померла мати І. Липи.
На початку 1922
переїхав до Львова. У Винниках провадив життя, позбавлене політики: займався
лікарською практикою і писав. Мешкав як приватний лікар у хаті Марії Лозовської
по вулиці Лесі Українки (колишня вулиця Шашкевича; будинок зберігся донині). У
Винниках відкрив медичну амбулаторію з такою табличкою: «Д-р мед. Іван Липа.
Приймає». Був переслідуваний польською поліцією, бо не мав дозволу на практику.
Заробляв мало, тому жив дуже скромно. Думками завжди був з близькими людьми, з
якими розлучила доля, – дружиною Марією (залишилася в Одесі) і сином Юрієм
(студент медичного факультету Познанського університету), з яким підтримував
постійний зв’язок через листування.
У Винниках у той сам час мешкав Іван Огієнко, який
постійно спілкувався з самотнім Іваном Липою. І.Огієнко залишив цікаві спогади
про Івана Липу, про його життя і побут у Винниках (опубліковані в журналі «Наша
культура» за 1937). Іван Липа багато
мандрує. Паралельно займається громадською та творчою роботою
І.Огієнко у спогадах цитує Івана Липу: «Наш державний
здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки
принесе відповідний плід. Помремо ми, але святий вогонь, що його ми сміливо
запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші
легенди в Україні…»
У Винниках написав новели «Кара» й «Утома», виткані, як
писав його син Юрій, «ніби блакитним цвітом».
В листопаді 1923
р. стан здоров’я Івана Липи різко погіршився (з травня 1919 хворів на рак шлунка). На порозі вічності Іван Липа
упорядкував свою літературну спадщину, зробив запис у щоденнику: «…чогось мені
здається, що тринадцята дата буде щастити мені і що саме в цю дату я маю вмерти».
13 листопада на руках у Івана
Огієнка невгасимий українець спочив Іван Липа, напевно, передчував наближення
смерті, зробивши такий запис у щоденнику: «Чогось мені здається, що тринадцята
дата буде щастити мені і що саме в цю дату я маю вмерти».
Похований 15
листопада о шостій годині у Винниках. Ховав православного Івана Липу
греко–католицький священик о. декан Григорій Гірняк (з дозволу митрополита
Андрея Шептицького). Поховано письменника-тарасівця (так написано на його
могилі) у Винниках неподалік Стрілецької могили. У 1937 р. Ю. Липа встановив на Винниківському цвинтарі пам’ятник
батькові. Його син Юрій Липа став славою України. У 1937 році син Юрій встановив на Винниківському цвинтарі, неподалік
Стрілецької могили, пам’ятник батькові. І присвятив йому вірш: «Шляхетне чоло
мого батька укрийте пелюстками від троянд».
Найближчий друг небіжчика Микола Вороний присвятив
своєму побратимові поему «Євшан-зілля», в якій майстерно передав тугу Івана
Липи, який вимушено опинився без сім’ї доживати віку на самоті. Напевно, його
щастям було те, що він так і не дізнався про трагічну долю свого сина Юрія...
Його дружині не удалося вирватися із «комуністичного
раю», вона викладала природознавство в українській школі ім. Драгоманова на
Болгарській вулиці в Одесі, Марія Липа загинула 10 січня 1935 р (
Бібліотека української літератури).
Отже, є в цьому певна закономірність: лікарі з часом
перетворюються на талановитих лікарів, одночасно зцілюючи тіло та душу. Іван
Липа не став винятком із правила, активно займаючись літературною творчістю. У
його творчому доробку — казки, новели, поезії. Крім того, Іван Липа склав 13
притч і щоденно протягом 33 років писав «Казку буття».
Аналізуючи літературну
спадщину Івана Липи, Іван Половець пише: «Його відомі збірки «Оповіді про
смерть, війну і любов», «Тринадцять притч» свідчать про обдарованість у
літературній справі, якою він займався з п’ятнадцятирічного віку.
Невід’ємною складовою творчого доробку Івана Липи є його
епістолярна спадщина. У написанні листів письменник залишався насамперед
майстром слова. З епістолярію Івана Липи можна довідатися не лише про важливі
історичні події, а й про те, що більшість листів самі по собі були довершеними
творами. Саме в листах, у спілкуванні зі своїми адресатами розкривається
його неповторний внутрішній світ, особливості характеру, відображається
громадська і політична діяльність, засвідчується низка історичних подій і
фактів кінця XIX — початку XX століття».
Син достойний батька
Про Юрія Липу
варто згадувати не лише з певними ювілейними датами. Його діяльність ще
потребує детального вивчення. Адже Юрій Липа - всебічно обдарована особистість:
лікар, письменник, політолог. У контексті сучасних геополітичних подій особливо
актуальною є його дослідження «Чорноморська доктрина». Юрій Липа обґрунтував
перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря. Думки геополітика
тоді сприймали скептично, адже Юрій Липа вважав, що основною віссю для України
має бути не Схід-Захід, а Південь-Північ.
Юрій Липа переконливо доводив, що вісі «Північ-Південь»
дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати
свою державу «від моря до моря». Цей же напрям був визначальним за часів
Литовсько-Руської держави, а трохи пізніше «успіх революції Богдана
Хмельницького правдоподібно був уможливлений підтримкою османів», тобто
«опертям на південь».
Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ для
розуміння сучасної ситуації, спонукає замислюватися над її майбутнім. Недаремно
сьогодні концепція Юрія Липи викликає всебічне вивчення, адже це реальна
можливість позбутися багатовікової залежності від Росії.
Українська нація в уяві Юрія Липи – дієва та рішуча.
Висновок письменника лаконічний та актуальний: «Отже, треба бути, ставати самим
собою». Цю ж думку Юрій Липа втілює у таких поетичних рядках: «Вперед, Україно!
В тебе тяжкії стопи! Пожари хат димлять з-під них: ні Росії, ні Європі не
зрозуміти синів твоїх...», та наполягає на тому, що «відвічна вісь Батьківщини
магнетує» до Півдня.
«Не в російському типі орді і не в змеханізованій
по-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у традиційних і міцних
групах, – зазначав Юрій Липа. – Одність, власна релігія, власна висока мораль і
відвічні геополітичні підстави – це є величезні заповіти».
За такі погляди за Юрієм Липою полювали вороги. Під час
гітлерівської окупації влітку 1943 року
Юрій Липа переїхав на Яворівщину, де став організатором українського підпілля.
Як лікар, організував підпільні курси з підготовки
медичних кадрів для УПА. Були спроби зі сторони окупаційної влади встановити з
ним контакт, проте жодної пропозиції доктор Липа не прийняв. Більшовики мали
конкретне завдання: відшукати і знищити вкрай небезпечного ворога
комуністичного режиму.
Юрію Липі пропонували залишити рідну землю та емігрувати.
Він рішуче відкинув цю пропозицію: «Я не залишу тих, що стікають кров’ю в
боротьбі за волю України».
20 серпня 1944 року чекісти схопили доктора Липу, закатувавши в Шутовій
Яворівського району. Коли його разом з іншими селянами тримали, він спитав в
одного з хлопців: «Чуєш, дзвони в селі дзвонять, люди святять яблука, а нас —
як з тобою посвятили?» ...Пам’ятаймо про нащадків козацького роду — батька та
сина Івана та Юрія Лип, справжніх українців.
Додаток
до розповіді
«У 1943 році
Юрій Липа переселяється з Варшави до Яворова під Львовом, рідного міста своєї
дружини, відкинувши думку про еміграцію на Захід. Його часто викликали як
лікаря до поранених воїнів УПА в лісі.
«Мій обов’язок – бути з
ними», – казав Юрій Липа. На всі аргументи про винятковість його
таланту, про потребу рятуватись виїздом на Захід мав одну відповідь: «Тут
вороги, і там неприятелі. Краще вмерти на своїй землі гідно у боротьбі».
21 серпня 1944 року Юрій Липа був убитий енкаведистами в селі коло
Яворова.
Ця поведінка Юрія Липи в останній період його життя
органічно випливає з усієї його життєвої постави, що її один із літературних
критиків оцінив як «горду будівничість». Саме з цього він почав як автор:
з усвідомлення потреби будівничого підходу до української справи.
Юрій Липа відкривав українську силу тоді, коли інші
говорили про слабість.
Для нього Україна – це перш за все Раса (концепція раси
не має нічого спільного з вимірюванням черепів, носів і ширини обличчя). Раса в
його розумінні – це психологія, етнопсихологія, психіка, дух. Раса – це
генетика.
…тут починається велика тема ПРИЗНАЧЕННЯ, що переростає у
Ю.Липи в мелодію, молитву, гімн…
Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою
Як образ берегів в імлі на морі, –
В одній хвилині з’явиться тобі
Твоє призначення і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди,
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед – і знай:
Одно тобі зосталось – тільки жити з ним,
І сповнитися ним, воно – від Бога,
Якже ж не вчув призначення свого, –
Ти ще не жив, і ще не гідний вмерти.
Кожна нація – це
неповторність, в розумінні конкретної духовної інфраструктури.
Липа каже «Як можна
інакше дивитися на світ, як не з нутра власної раси? Божеським законом є
відчувати своє власне «Я», свою родину, цілий свій рід, – найвищим!»
Окремі нотатки з життя батька та сина
Ø Постать Ю. Липи була настільки значущою, що це помітили
окупаційні органи, які його вважали головним ідеологом українського підпілля.
Були спроби зі сторони окупаційної німецької влади встановити з ним контакт,
але жодні пропозиції д-р Ю. Липа не прийняв. Від середини 1944 р. він займався
вишколом новобранців УПА, особливо медичною справою, разом зі створенням
підпільних шпиталів. З другим приходом більшовиків на нашу землю ЧК отримало
таємний наказ відшукати і знищити вкрай небезпечного ворога комуністичного
режиму. Ю. Липі пропонували залишити рідну землю і вдатися рейдом на еміґрацію.
Він цю пропозицію відкинув, говорячи: «Я не залишу тих, що стікають кров’ю в
боротьбі за волю України». Група чекістів 20 серпня 1944 р. схопила д-ра Ю.
Липу і по-звірячому закатувала його в Шутовій Яворівського району. Була це
колосальна втрата не тільки для України, але й усього світового руху опору
проти комуністичного варварства. Поховано Юрія Липу на цвинтарі в с. Буневі на
Яворівщині.
Ø У селі Дальнику Біляївського району на Одещині з нагоди
24-ї річниці відновлення української державності 25 серпня 2015 р. відкрито меморіальну
дошку визначному діячеві України Іванові Липі. З ініціативи лікаря Івана Липи
110 років тому в цьому селі побудовано земську лікарню. На дошці, виконаній з
чорного мармуру, білими літерами викарбуваний напис: «Іван Липа, лікар,
патріот, письменник. У 1904–1905 роках побудував у селі Дальник лікарню для
незаможних жителів».
Про дружину Юрія Липи – Галину Захарясевич-Липа
Галина Захарясевич – це прекрасний графік малих форм в українському
мистецтві середини ХХ ст., а також художниця, поетеса, музикант, громадський
діяч. Її знали у Львові, Києві, Варшаві, Відні, її творчістю захоплювалися у
Канаді та США. На жаль, досі немає виданого солідного каталогу її творчості.
Галина Захарясевич народилася 28 квітня 1910 року в родині греко-католицького священика Луки
Захарясевича в с. Рахиня, неподалік від Долини на Івано-Франківщині. Чимало
естетичних народних ідеалів винесла дівчина з родинного вогнища та з середовища
бойківського села Рахині. В сім’ї у великій пошані були українські традиції,
діти виховувалися в українській звичаях і в національному дусі, співали пісень,
слухали музики і це виховувало їхні почуття. Коли Галині було десять років,
сім’я переїхала з Рахині на Тернопільщину. В 12 дівчина втратила батька:
внаслідок жорстоких побоїв поляками за те, що агітував селян не брати участі у
виборах до польського парламенту. Галину разом із молодшою сестрою Олею взяв
під свою опіку митрополит Андрей Шептицький. Він призначив дівчатам відповідну
стипендію і Галина стала навчатися в гімназії сс. Василіянок у Львові. Згодом
вчилася у «Львівській політехніці» на відділі архітектури. Художню освіту
здобула у Вищій школі прикладного мистецтва при академії мистецтв у Відні.
Бездоганно володіла технікою розпису по тканині — батиком. Писала вірші,
оповідання, виховні статті та казки. Навчалася вокалу у класі Соломії
Крушельницької при Львівській консерваторії. Під час навчання у Львові Галина
вступила в ряди «Пласту», де активно діяла в курені ч. 2 ім. Марти Борецької,
займалася графікою, декоративно-прикладним мистецтвом, брала участь у пластових
історичних говірках.
Маючи різноманітні таланти, Галина довго шукала себе і
свого призначення в творчій праці. Мала небуденний літературний творчий хист і
дар до дизайнерського проектування. Володіла оригінальним співочим голосом,
який уже дорослою удосконалювала на сценах Львова. Володіла п’ятьма іноземними
мовами, цікавилася літературою, медициною, східною філософією, добре зналася на
етнографії й фольклористиці. Але найповніше їй удалося виявити себе в
прикладному й образотворчому мистецтві. Основи такого універсального творчого
мислення Захарясевич винесла ще зі шкільної лави Львівської української
гімназії сестер Василіянок, яку закінчила 1927-го.
Впродовж 1933-1938 рр. навчалася у
Віденській академії мистецтв, де отримала диплом художника.
1938 року вийшла заміж за Юрія Липу (1900-1944), визначного вченого-медика, ідеолога українського
націоналізму, визначного письменника, поета та великого патріота України.
Через рік родина Липів переїхала до Варшави. 1940-го в сім’ї народилася донька
Іванка, а 1943 року – Марта. У
Варшаві в 1936-1942 рр. художниця
активно займається творчою працею. Це були найщасливіші роки її життя: родинне
щастя, радість материнства, перша персональна виставка (1942). Родину оточувало багато свідомої національної української
інтелігенції. Влітку 1943-го сім’я
Липів повернулися з Варшави на Львівщину. Наближалися важкі та грізні часи, на
нашу землю насувалися дикі орди червоних злочинців. Багато людей утікало від
них на Захід. Все було підготовлене до евакуації родині Липів. Та Юрій
категорично відмовився виїжджати, мотивуючи тим, що він ніколи не залишить
свого народу на поталу, щоб урятуватися самому. 19 серпня 1944 року більшовицькі окупанти схопили його на
Яворівщині в с. Іваника, а 20 серпня
1944-го в звірячий спосіб
замордували в с. Шутова.
Трагічна доля Юрія Липи, жорстоко закатованого
енкаведистами, остаточно вплинула на життєву долю художниці й їхніх дітей. Вона
зазнала важких поневірянь і переслідувань як дружина «ворога народу», цькувань
та приниження, замовчування її творчості, обмеження її можливостей як митця,
але залишившись із двома малолітніми дітьми на руках, знаходила сили до життя.
Була це жінка мужня та залізної вдачі.
У 1950-х рр.
працювала у різних дрібних артілях, виконувала підрядну роботу, де розписувала
батиком тканини, виготовляла хустки, шалики, обруси, парасольки, торбинки.
Ілюструвала видання народних пісень, коломийок і щедрівок. За сприяння Мирона
Кипріяна, головного художника театру ім. Марії Заньковецької, оформила
декорації до кількох відомих вистав. Працювала на Львівському промкомбінаті
бригадиром цеху художнього оздоблення тканини. Бездоганно володіла технікою
розпису по тканині. Навіть друзі допомогли їй 1948-го виставити їй у Львові окремі свої художні праці, але і ця
виставка була пов’язана з багатьма труднощами.
Галина Захарясевич належить до тих нечисленних талановитих самобутніх
українських художників, котрі намагалися внести нові вартості та національний
колорит у свою творчість. Вона була серед піонерів використання народних джерел
як основи для формування національних ознак українського професійного
мистецтва. Художниця була підготовлена до такого глибокого розуміння цінності
народного мистецтва ще з дитинства. Та, на жаль, її життя, як і життя нашої
поневоленої нації, трагічно склалося в більшовицькій займанщині. Померла Галина
Захарясевич 10 червня 1968 року у
Львові. Її поховали на Личаківському цвинтарі поле 72 у гробниці графів
Захарясевичів, з якими мисткиня не мала родинних зв’язків, їх об’єднувало лише
прізвище. Так вирішив зробити Мирон Киприян, бо не було навіть грошей на її
похорон.
Інформація про життя та діяльність Галини розпорошена по
різних часописах, особливо «Свободі» (Нью-Йорк) та деяких книжкових виданнях.
Найбільшим подарунком для живих і ненароджених поколінь був би спільний каталог
«Хроніка життя і діяльності Галини і Юрія Лип», а, наразі, нехай пам’ять про
них не вигасає в народі! (За статтею Я.
Стеха)
Немає коментарів:
Дописати коментар