Пропонуємо провести історичні читання, студії, інтерактивні
ігри, вікторини, огляди літератури, краєзнавчі мандрівки, екскурсії в
музеї сіл: Конюхіва, Кавсько, Воля Задеревацька,
мультимедійні презентації, презентації книжкових виставок та інші заходи,
враховуючи вікові, освітні інтереси читачів, їх запити:
-
Історичні
студії:
«УПА-шлях звитяги»;
«За честь, за долю, за українську волю: Героїчний шлях УПА».
-
Історико-поетичні
вечори:
«Співай, поете, клич до бою»(поезія Марка Болеслава)
«Їм смерть
дивилася у вічі, і
воля марилась свята»
-
Історичні
читання:
«УПА-збройна відповідь нескореного
народу»;
«У
боротьбі за волю під бойовими прапорами»
-
Правові студії: «Про правовий
статус борців за незалежність України 20
ст.»;
- Читацькі
дослідження: «Підпільні
друкарні ОУН на Стрийщині»; «Лицарі української незалежності Стрийщини…».
- Книжкові
виставки: «Життя,
присвячене свободі»; «Тобі, Україно,
наше серце і кров, та інші…», «Поглиблюємо
знання про УПА, її структуру, керівництво».
Українська Повстанська Армія швидко стала
загальнонаціональною армією, об'єднуючи під своїми прапорами всіх патріотів
української справи. Однак політично найбільш вона
була пов'язана із ОУН.
Структура
організаційної побудови УПА:
В
основу організаційної будови УПА було покладено територіальний принцип. УПА
поділялась на 4 групи:
1. УПА—Північ (Волинь і Полісся).
2. УПА—Захід (Галичина,
Буковина, Закарпаття, Закeрзоння).
3.УПА—Південь (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна
частина Київської областей).
4.УПА—Схід (північ Житомирщини і Київщини, частина
Чернігівщини).
Кожна
із груп поділялась на Воєнні Округи (ВО), а вони на Тактичні Відтинки (ТВ).
ВО
«Турів» охоплював Луччину, Володимирщину, Ковeльщину. ВО «Заграва» —
райони: Сарни, Костопіль, Берeзно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно,
Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок,
Лупинець. ВО «Волинь—Південь» райони: Рівне, Клевань, Тучин,
Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба,
Радзивилів, Кременець, Почаїв, Ланівці.
УПА—Захід
мала 6 воєнних округів:
1)
ВО «Лисоня» — територія Тернопільщини по Дністер;
2)
ВО «Говерла» — Гуцульщина і Буковина;
3)
ВО «Чорний Ліс» — Станіславщина;
4)
BO «Маківка» — Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турківщина
5)
ВО «Буг» — Львівщина;
6)
ВО «Сян» — Закeрзоння.
УПА—Південь
поділялась на три воєнні округи:
1) ВО «Холодний Яр»;
2) ВО «Умань»;
3) ВО «Вінниця».
В
1944 р. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» була
розформована, її частини ввійшли до складу УПА «Північ» і УПА «Захід».
Групи
«УПА—Схід» фактично не було створено. Тактичною
військовою одиницею армії вважався курінь, який нараховував 3-4 бойові сотні та
потрібні технічні частини.
Сотня складалася з
трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної. А чота — з трьох роїв.
Бойова
сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 бійців, реально ж сотні УПА
мали 130—200 бійців. В групах «УПА—Південь» та «УПА—Захід» курінь становив
найвищу самостійну тактичну одиницю. I лише у випадках потреби курені
об'єднувались в певну оперативну групу. В «УПА—Північ» найвищою бойовою
одиницею був загін, що складався з 3-4 куренів.
Військові
звання вояків УПА
Всі
вояки УПА за традицією армії УНР називалися козаками.
Вони ділились на 3 групи: козаки-стрільці,
підстаршини і старшини. Вводились такі військові звання:
1.
Козаки: а) козак, б) вістун.
2.
Підстаршинські: а) десятник, б) старший десятник, в) підхорунжий.
3.
Молодша старшина: а) хорунжий, б) поручик, в) сотник.
4.
Булавна старшина: а) осавул, б) майор, в) підполковник, г) полковник.
5.
Генеральна старшина; а) генерал-хорунжий.
В
УПА існували функціональні посади. Тому інколи командиром сотні міг бути як сотник,
полковник, так і старшина нижчого рангу.
Кожний
член УПА приймав вигадане прізвище, так зване псевдо. Це робилось для того, щоб
не накликати небезпеку на рідних. Зрозуміло, що багато псевдонімів
повторювались (наприклад, в УПА—Північ в 1942 р. було три Остапи).
Набір
стрільців до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної
мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби
УПА, оскільки примусова участь в боях можлива лише на боці регулярної армії і
ніколи в умовах партизанської війни.
У
своїй ідейно-політичній роботі УПА звертала значну увагу на пропаганду боротьби
серед інших народів, поневолених більшовиками чи фашистами. В німецькій армії
та поліцейських частинах окупантів було чимало представників кавказьких і
середньоазіатських народів, а також французів, італійців, чехів і т.д.
Командування УПА закликало їх залишати службу в німецьких частинах і переходити
на бік українських повстанців.
Перша Конференція
поневолених народів сходу Європи та Азії.
21—22
листопада 1943 р. з ініціативи ОУН було проведено Першу Конференцію поневолених
народів сходу Європи та Азії. На ній були присутні представники грузинського,
осетинського, вірменського, казахського, черкеського, азербайджанського,
татарського, чуваського, башкирського, білоруського, узбецького, українського
народів.
Конференція
заснувала Комітет Поневолених Народів, який повинен був зайнятись формуванням
національних повстанських армій, організувати національнo-політичні сили на
власних землях, а також на українській території, куди війна закинула
представників багатьох національностей.
Перший
національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира
Ташкента (справжнє прізвище невідомe — Ю. К.). У березні 1944 р. він
пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний.
Одночасно на Рівенщині організовується курінь
грузинів і сотня кубанців. У ВО «Турів» виникає курінь азербайджанців.
Кількість
інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці,
бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до
складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці,
бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських
загонів.
Сотня
росіян була утворена в 1943 р. у ВО «Заграва». Вона брала участь в боях з
німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими
частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним
творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній
офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (Яструб).
Зростання
чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів. Старшин-українців, що
служили в польській армії, майже не було. Офіцерів армії ЗУНР і УНР можна було
порахувати на пальцях, але і вони, старіші віком, в технічно модернізованому
війську не служили і мало надавались для рухливої партизанської війни. Функції
нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстаршини.
Але
для керування вищими з'єднаннями та для штабної роботи старшин бракувало.
Старшинські
школи УПА.
З 1943 р. на Волині і в Карпатах
організовуються Старшинські Школи УПА. До них приймалися повстанці з середньою
освітою і, як виняток, без належної освіти, осоои, шо відзначались у оойових
діях.
Командиром
першої Старшинської Школи УПА на Волині став Польовий, командиром старшинської
школи «УПА—Захід» був Хміль. Разом вони підготували до осені 1944 р. близько 2
000 старшин і 3 000 підстаршин.
Весною
1944 р. обидві Старшинські Школи об'єднано в одну Старшинську Школу УПА «Олені»
в Карпатах. Її очолив Поль—Польовий. Школа «Олені» випустила два старшинські
курси.
Загальна
чисельність курсантів 500 чол. Найбільш відомі викладачі школи: сотник Береза
(автор знаменитого підручника з історії, теорії та практики партизанської
боротьби), осавул Степовий, сотник Ярема. У школі викладались: основи
партизанської війни, тактика, краєзнавство, науки про зброю, організація армій,
дисциплінований статут, статут внутрішньої служби, інтендантська служба,
маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона і, крім
цього, ідеологія українського визвольного руху та основи служби безпеки. Теорія
поєднувалась з практикою — частенько доводилося вступати в бій з ворогами.
27 січня 1944 р. в УПА
запроваджено бойові нагороди :
1.
Відзначення.
2.
Похвала.
3.
Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.
4.
Срібний Хрест Бойової Заслуги II кляси.
5.
Срібний Хрест Бойової Заслуги І кляси.
6.
Золотий Хрест Бойової Заслуги II кляси.
7.
Золотий Хрест Бойової Заслуги І кляси.
Автором
проектів цих нагород був художник Ніл Хасевич. Ордени вручалися лише бійцям
УПА. Крім цього, існували особливі нагороди — Срібний Хрест Заслуги і Золотий
Хрест Заслуги, якими нагороджувалися як стрільці УПА, так і цивільні особи. 6
червня 1948 р. УГВР «для відзначення особливої мужності» ввела медаль «За
боротьбу в особливо важких умовах». Першим старшиною УПА, відзначеним Золотим
Хрестом Бойової заслуги 1 кляси, став Дмитро Карпенко (Яструб), що загинув 17
грудня 1944 р. в бою біля селища Нові Стрілиська.
Командири УПА
Головний
командир УПА генерал-хорунжий Тарас
Чупринка (Р. Шухевич) Василь
Кук-останній командир УПА
Після початку радянсько—німецької війни Р. Шухевич став
одним із організаторів УПА. В 1943 р.
заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька
годин до екзекуції.
З
1944 р. посідає, крім звання головокомандувача УПА, також пости Голови
Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР,
Голови Проводу ОУН на українських землях. Із початком війни у 1939 р. в Україні
створено цілком нову політичну ситуацію, що вимагало нових форм боротьби за
державну незалежність. Весною 1941 р. Проводові ОУН вдалось домовитися з
верховним німецьким командуванням про вишкіл української військової частини
(Український Легіон). Р.Шухевич добровільно погодився очолити один із
підрозділів з розрахунком, що у майбутньому Легіон може стати базою для
формування української армії. Після проголошення 30 червня 1941 року Акта
відновлення Української держави весь Провід ОУН було арештовано німецькою
владою. Роману Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення.У 1943 р. на ІІІ
Надзвичайному Великому Зборі ОУН його одноголосно було обрано Головою Бюро ОУН
і призначено головним командиром УПА.
З метою об’єднання й консолідації всіх
національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за державну
незалежність України в липні 1944 р. з ініціативи ОУН і УПА та особисто Романа
Шухевича, скликано Великі Збори, на які прибули представники діючих в Україні
політичних організацій та середовищ, в результаті нарад створено Українську
Головну Визвольну Раду. Виконавчим
органом УГВР став Генеральний Секретаріат, Головою якого обрано Романа
Шухевича-Лозовського. Його також затверджено на посаді Секретаря Військових
справ і Головним Командувачем УПА.
Роман Шухевич
– одна з найвидатніших постатей національно-визвольної боротьби 30-50-х років.
Символ героїчної боротьби за УССД. 5 березня 1950 р. він загинув героїчною
смертю у підпільній хаті у с. Білогорща біля Львова під час бою з московськими
окупантами.
Командир
військ «УПА—Північ» - Клим Савур. Групою військ «УПА—Північ» командував
полковник Клим Савур (Дмитро Клячківський).
Народився
у Збаражі на Тернопільщині. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним
із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований
чекістами у Львові й у відомому процесі п'ятидесяти дев'яти засуджений до
розстрілу. Коли почалася німецько—радянська війна, втікає із Бердичівської
в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр.
Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв
важливу роль у створенні УПА. Зимою 1941-42 років, після несподіваної смерті
відомого провідника ОУН на Волині Володимира Робітницького, Дмитро Клячківський
обіймає пост провідника ОУН на Північно-Західно-Українських Землях. Він
відіграє важливу роль в організації перших відділів УПА та розбудови її
структури на Волині і Волинському Поліссі. Весь цей період Дмитро Клячківський
був, аж до своєї героїчної смерті, головним коман-диром УПА-Північ. 12 лютого
1945 року Дмитро Клячківський «Клим Савур» загинув на Оржівських хуторах під
час сутички зі спецзагоном НКВД (спецоперація).
Був
провідником Карпатського крайового проводу ОУН, членом Проводу ОУН (з 1947-го),
заступником головного командира УПА. 15 лютого 1946 р. В.Сидора підвищили до
звання полковника УПА. За визначні досягнення у бойовій діяльності він був
нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1 класу (1945).
У
першій половині літа 1947 р. Василь Сидор-«Шелест» став керівником одного із
найбільших і найпотужніших підпільних об’єднань – Карпатського крайового
проводу ОУН. Водночас за цією посадою він входив до складу Проводу ОУН та був
обраний головним суддею організації.
Із
25 жовтня по 15 листопада 1946 р. на території Болехівського району
Станіславської області була проведена військово-чекістська операція із
ліквідації В. Сидора-Шелеста і Я. Мельника-Роберта. В ході неї були
ліквідовані: крайовий провідник Роберт, заступник референта СБ крайового
проводу Тирса, технічний референт СБ того ж проводу Скала. Захоплені зв’язкові
крайового проводу. Чекістам вдалося встановити, що Шелест справді переховувався
у районі гори Чорна-Сигла Болехівського району, проте він зумів втекти.
Василь
Сидор загинув 14 квітня 1949-го разом із дружиною Надією Романів в бою з
військами МҐБ біля села Осмолода на Івано-Франківщині.
Командир військ « УПА-Південь»-Омелян
Грабець
У
1943 році під керівництвом Грабця на Вінниччині організовано районну
конференцію ОУН, на яку несподівано наскочили німці – «Батька» поранили в
бою. Згодом ОУНівці здійснили напад на Літинську в'язницю (акція «Спокій»), де
перебували люди, арештовані за зв'язок з ОУН, зокрема, знищено ката в'язнів і
начальника тюрми, звільнено в'язнів.
Успішною були акція звільнення військовополонених із
табору в Калинівському районі (6 км від с. Якушинці) поблизу ставки Гітлера (полонених
використовували на будівництві ставки), роззброєння охорони табору, а також
засідка на німців під Якушинцями недалеко від Вінниці, і як наслідок, – розгром німецької автоколони, здобуття зброї і
боєприпасів. Крім того, партизани-націоналісти
вчинили напад на німецьку майстерню у Вінниці, що лагодила зброю, яка надходила
з фронту: здобуто кріси, два ящики із розібраними станковими кулеметами, одяг
та взуття для повстанців. Загін, який очолював «Батько» безпосередньо,
налічував 500 вояків. У листопаді 1943 р. повстанці здійснили рейд у
Молдову через Браїлів, Шаргород, Томашпіль, Ямпіль для здобуття зброї і харчів,
по дорозі зводили успішні бої із румунами і молдаванами, зокрема, під Сороками.
Під Новий рік 1944 рік загін Грабця рейдує на Західну Україну, зводячи бої під
Деражнею і Підволочиськом.
Свій
останній бій повстанський командир провів з енкаведистами 10 червня 1944 року.
Над річкою Згар на
острівці був штабний бункер УПА. Після донесення сексота Зайцева загін Омеляна
Грабця оточили регулярні частини червоної армії. Грабець наказав пробиватися з
оточення, сам залишився прикривати відступ. Даючи змогу друзям відійти, поливав
більшовиків скорострільним вогнем до останнього набою. Вирватись вдалося лише
кільком бійцям, решта загинули. Загинув у бою з об'єднаними 189-м, 203-м, 209-м
каральними батальйонами НКВС поблизу
с. Микулинці Літинського району,
що на Вінниччині 10 червня 1944 року.
У
тому бою, за повідомленням НКВС, було вбито 14 повстанців, двох взято в полон.
Про деталі бою історики дізналися від місцевого селянина лише в 1990 –х. За
його свідченнями, енкаведисти глумилися над мертвим тілом Омеляна Грабця, а
потім кинули його на купу гною. Опісля вони перевезли його в Літин. Там тіло
українського мученика таємно закопали в землю в невідомому місці. Місце
поховання командира повстанців Вінниччини Омеляна Грабця досі не встановлено.
Озброєння
УПА
Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії,
бо ж випало починати тоді майже з нічого. В
пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час
німецько—польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У
1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї,
патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій
купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків.
Всю цю зброю треба було,
звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при
кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом
досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових
дул вироблялися пістолети. До них підходять міліметрові набої з німецьких
автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке
початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що
перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в
руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок
окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, щo зав'язавши
бій, і навіть перемігши, не зуміли захопити зброю.
Особливо багато німецької зброї
перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА
провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли
поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість
радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української
національності є прихильники УПА.
Кількісне і якісне озброєння
відділів УПА було в різні періоди боротьби розмаїтим. Ведучи
бої великими загонами (1943—1946), УПА використовувала всі види зброї
сухопутної армії, навіть артилерію і танки, здобуті у ворога. При переході до
рухливої маневреної тактики боротьби використання важкої зброї стало
неможливим. Вона переховується в лісових криївках. Навіть проти ворожих танків
тепер застосовується лише зв'язка гранат або пляшок із запалювальною сумішшю.
В
загальному сотня У ПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню
регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5
листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів,
110 гвинтівок. На озброєнні куреня «Орли» в липні 1944 р. було 48 кулеметів
Дегтярьова, 16 кулеметів «Максим», 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім
того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта — гвинтівки. Штатне
озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24
кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще
долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.
Обмундированая
УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів.
Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші — словацькі, ще інші носили
власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну
німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий
одяг.
Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне
ітендантське відомство — організаційно-мобілізаційний відділ (оргмоб). Йому
підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пунти
розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до
них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування
повинно було негайно сконтактуватися з оргмобом даного регіону.
У
лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було
лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА
заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед
визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.
При
маршах кожен стрілець УПА одержував так звану «залізну порцію» при рейдах.
Медична
опіка
Велике значення надавалось організації
медичної опіки та санітaрної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків
дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали
до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків
окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує
низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси
медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та
фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати
таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький
(загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман
(загинув у лютому 1945 р.).
Окрему
сторінку УПА становить праця для українського народу єврейських лікарів.
Більшість із них разом з родинами були викрадені з гетто. Особливою увагою
користувались лікарі-євреї із Стрия Кляйн і Кум.
До медичної мережі тісно примикала структура нелегального
Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три відділи: медичний, опіка над
пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний (заготівля ліків та відділ
суспільної опіки). Український Червоний Хрест
очолювала відома діячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срібним
Хрестом Заслуги. Більшість працівників УЧХ — молодих дівчат загинуло геройською
смертю зі зброєю в руках, захищаючи поранених бійців.
Зв’язок в УПА
Тактика УПА
Головною
тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно
відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона
включає такі форми боротьби:
1. Засідка,
яка завдавала ворогові дошкульних втрат, зводила до мінімуму власні жертви,
залякувала і деморалізувала цілий окупаційний апарат. Несподіваність і
раптовість удару створювали можливість навіть невеликому партизанському
загонові розгромити чисельніші ворожі сили.
2. Напад,
що не давав таких широких і вигідних можливостей, як засідка. Зате він ще
більше деморалізував і залякував окупантів. Хоча напад супроводжувався значними
людськими втратами, УПА часто використовувала цей засіб партизанської боротьби
з огляду на його велике психологічно-політичне та моральне значення.
3. Атeнтат —
тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупаційної влади. Для
його реалізації часто вистачало одного бойовика при солідній і продуманій
підготовці.
4. Саботаж —
підрив мостів, нищення комунікацій, пошкодження телефонно-телеграфних сполучень.
Саботаж не веде до великих людських жертв і тому УПА застосовувалa цей засіб
дуже широко.
5. Рейд,
пов'язаний завжди з найбільшими труднощами та небезпекою. Загін відривається
від своїх військових і продовольчих баз, що ускладнює проблему харчування,
лікування поранених.
6. Прорив
з оточення — це питання життя і смерті партизан. З ним постійно
зустрічався кожен повстанський відділ і кожен окремий повстанець. Загони УПА
неодноразово вміло виходили з німецького і радянського оточення.
7. Конспірація. В
умовах партизанської боротьби лід нею розуміється маскування від ворога. Річ у
тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укритті. Для цього
будувались спеціальні бункери і криївки, які так замасковувались, що ворог під
час обшуків не міг їх знайти.
Тому
техніка будови бункерів і криївок розвинулась в УПА у важливу ділянку
військового мистецтва. Потрібно було будувати укриття для зимівлі значної
кількості осіб (бункер для 10—15 чоловік, криївка для 2—5), які мали доступ
свіжого повітря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрім цього, й
бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрізноманітніші способи
маскування криївки, входів, вентиляційних отворів, підходів. Бо ж платити за
помилки доводилось життям.
Останній
командир УПА
З
юності був соціально активним, належав до молодіжної організації
"Пласт".
1934
року був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років
позбавлення волі.
Ще
до початку війни на території України Степан Бандера призначив Кука членом
Проводу ОУН.
З початком війни Кук організував очолював штаб похідних
груп ОУН у східних областях України, а також провідну похідну групу, яка
прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких було
проголошено Акт відновлення Української Держави
З
1947 року Кук був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після
загибелі генарала 5 березня 1950 р. Василя Кука було обрано Головою Проводу ОУН
в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату
Української Головної Визвольної Ради.
1954
року був заарештований і відсидів у радянських в'язницях і таборах, не
дочекавшися суду, 6 років.
Виходу з в'язниці посприяв так званий "Відкритий
Лист В.Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії
Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!", у
якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та
методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації,
які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.
Цей лист, написаний 1960 року, а також той факт, що Кук
більше не піддавався помітним репресіям з боку радянської влади, дав підстави запідозрити
останнього головнокомандувача УПА у співпраці з КДБ, однак ці підозри так
ніколи і не підтвердилися.
Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався
науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті
історії Академії наук Української РСР. Після
розпаду СРСР видав низку робіт, присвячених історії УПА.
Після
смерті Кука 9 вересня 2007 року його поховали у рідному селищі Красне. А через
три роки, 12 вересня на батьківщині останнього головнокомандувача УПА був
урочисто відкритий пам'ятник Василю
Більш
детальну інформацію про
героїчний шлях УПА можете отримати
у працях Степана Бандери, Юрія Киричука,
Миколи Посівнича, Петра
Полтави та сучасних дослідженнях.
Немає коментарів:
Дописати коментар