Митрополотит Андрей – доля людини і доля народу [Текст] : до 150 р. від дня народж. А.
Шептицького:: персональна пам»ятка / Стрийська ЦРБС; метод.-бібліограф.відділ;
упоряд. Л.Бур; відповідальна за випуск Г. Цуцуп. – Стрий, 2015. – 16 с.: іл.
В сучасній українській
історіографії все більше уваги приділяється дослідженням історії Церкви, в тому
числі й Греко-католицької. Цілком закономірно, що в поле зору істориків
потрапили постаті видатних церковнослужителів та їх багата духовна спадщина.
Одним із визначних діячів УГКЦ кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. по праву
вважається митрополит Андрей Шептицький, який займає особливе місце в
українському національно-культурному відродженні. Його непростий життєвий шлях,
активна церковно-релігійна, суспільно-громадська та політична діяльність
привертають до себе увагу сучасних дослідників.
Починаючи з другої половини
1990-х рр. в Україні стали видаватись документальні збірники, де вперше були
опубліковані документи із ряду архівосховищ Львова, Москви та Петербурга. Вони
в значній мірі висвітлюють церковно-релігійну та громадсько-політичну
діяльність А. Шептицького впродовж 1899–1944 рр.
Нерідко
буває так, що, наближаючись до великої харизматичної духовної особистості, ім'я
якої - в ореолі святої недоторканності національної легенди та величної історії
Церкви, якоїсь миті відчуваємо, що через отой німб святості та особливої
значущості вона є недосяжною для нас. Поряд із нею почуваємося такими мізерними,
малими, незначними, негідними… Але трохи згодом, щораз більше пізнаючи її,
починаємо розуміти, що насправді та незвичайна, Богом вибрана особа є нам дуже
близькою. Бо
усіма своїми великими християнськими діяннями завжди була разом з нами, зі
своїм народом, жила тільки для нього і по смерті своїй теж залишилась у ньому…
І ми можемо осягнути її мудрість, пізнати діла, перейняти той духовний спадок
як найдорожчий скарб, схиляючись перед її духовною довершеністю, прагнути
досягти її також і через неї по-справжньому прийти до Бога.
Його ім'я вже давно стало символом української
Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання
народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать – святий
приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри та любові
до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму - заповіти на
всі віки, на всі прийдешні покоління.
Свій шлях обрав свідомо. Прагнув скромним
пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господеві цього було замало,
вимагав від нього ще визначніших і масштабніших діянь, ще ревнішого служіння,
бо знав, що він здатен на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного
серцем та сильного духом чоловіка, щоби в той суворий час перемін і непевності,
в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої
нації, він став її духовним Батьком та Провідником. Господь вказав йому
тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її,
благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення
великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям.
Дитячі та юнацькі роки
Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року
в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів
Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією
Александром. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про
своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато
громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати – Софія - була донькою відомого
польського письменника, графа Александра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже
побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама
виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера.
П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку.
Глибоко релігійна, вона особливу увагу приділяла його релігійному вихованню,
прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви,
навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію...
Мати виховувала його в скромності, в своєрідній аскезі, у страхові перед
гріхом, але дбала про всебічний розвиток. Коли Романові було 11 років, батьки
поїхали до Львова, щоби бути на страсних відправах та висповідатися перед
Великоднем. Раптом Роман виявив бажання й собі посповідатися, щоби прийняти в
своє серце Ісуса. Його перша сповідь та причастя відбулося в о. Мануїла,
монаха-бернандинця, духівника матері. Про ту важливу в житті Романа подію
залишився лист Софії Шептицької до своєї приятельки: “Якщо можна уявити собі
ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до Свойого
Господа – то це то хлоп ' я, котре Господь запалив особливою любов ' ю до Себе.
Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...” Тоді Софія
ще не усвідомлювала, що напророчила долю сина. Та материнське серце відчувало…
Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти
років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца
Йосифа. Таким чином з відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли
його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою.
Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він
знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання
піти на однорічну службу до війська, яку мав відбувати при першому полку
драгунів, що був приставлений до уланів у Кракові. Але прослужив лише кілька
місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала ускладнення –
хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська.
1884 року вступає на правничий факультет
Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер
Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. Вже тоді серед
студентів зазнав слави запеклого русина, прихильника греко-католицького обряду,
хоч тоді ще офіційно обряду не змінював. 1885 року заснував інтелектуально-духовне
товариство “Соцієтас Гозіяна”, навколо якого гуртувалася католицька молодь.
1887 року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права.
Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні
філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переконував батьків
дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли. У квітні 1886
року Роман їде до Рима. Батьки гадали, що в цій подорожі хлопець розвіється і
перестане думати про чернецтво, адже на нього чекала гарна кар'єра,
дівчина-шляхтянка, яка його кохала... У Римі за допомогою знайомих Кардиналів
Роман потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII . Йому хлопець повідомляє про
свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його,
промовив: “Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...”
Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до
монастиря.
Коли відчув своє покликання жити в Бозі? Може,
ще малим хлопчиком, коли тихцем розмовляв із Богом, намагаючись якнайбільше
пізнати про Нього і Христа, і так вражало його вчення та життя Сина
Господнього, що хотілося наблизитися до Нього близько-близько… Може, щось
особливе відчув, коли прийняв перше причастя? Може, коли споглядав галерею
портретів славних предків у архієрейських ризах та митрах? А може, коли дивився
на старі, понищені часом ікони талановитих невідомих українських малярів, які
дарували трепетне відчуття Бога, що так проникливо дивилися на нього і
промовляли до його серця? Може й тоді, коли, тільки-но закінчивши краківську
гімназію, поїхав до Унева? Про Унівський монастир часто чув від батька, саме
там колись в ченцях були його предки, там зберігалися й родинні духовні
святині. Може, тоді й зродилося бажання повернутися до свого коріння, до своєї
Церкви? Адже споконвіків предки його були українцями, греко-католиками... Село
Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову
чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо
рідною й була... Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 року
виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором
Володимиром Антоновичем, який охоче показував йому історичні та культурні
пам'ятки столиці. Антонович подарував Романові свою книжку “Історичні пісні
українського народу”.
З Києва Роман виїздить до Москви, щоб
ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом
Володимиром Соловйовим, який був прихильником об ' єднання Церков і перейшов на
католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими
цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє
життя Богові.
1888 року Роман знову виїздить до Італії,
буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони,
які згодом складатимуть музейну збірку. Повернувшись додому, Роман заявляє
батькам про остаточне рішення вступити до монастиря. Родичам та батькам важко
було примиритися з тим, що їхній син, з яким було пов'язано стільки сподівань,
має покинути світське життя. Адже в нього була блискуча освіта, шляхетське
походження, що гарантувало йому гарну кар'єру. Привабливий високий хлопець із
глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити
славний рід Шептицьких... Але саме тоді хтось із священиків, духівників
переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання.
28 травня 1888 року виявився незвичайним днем
для родини Шептицьких. День сповнений радості й смутку, сліз та молитов. Роман
вирушав до монастиря у Добромиль. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля
воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала
свій вимріяний подарунок. Софія писала в своєму щоденнику: “Думаю, що Ісус
вдоволений, бо кожен, як міг, зложив Йому жертву”. А батько все повторював,
дякуючи Богові, що не гідні вони такої святої дитини.
Серце Романа переповнювало відчуття щастя і дивної легкості. Мрія його
сповнилася. Молився гаряче і щиро зі слізьми безмежної радості - відтепер він
буде з Господом. У монастирі Роман провадив суворо аскетичне життя. Проявив
себе дуже смиренним, скромним, побожним, сумлінним, відповідальним.
Першого липня 1888 року Роман Шептицький
одержав василіянську рясу і змінив світське ім'я на монаше – Андрей. Церемонія
відбулася в неділю після відправлення Часів перед Службою Божою в церкві. Після
переодягнення в рясу розпочався термін ще одного випробування, що мав тривати
півтора року. Брат Андрей, незважаючи на своє графське походження, намагався не
відрізнятися від інших братів, дотримуватися принципів бідності та скромності.
Спав на твердому ліжку, вкриваючись благеньким рядном, споживав грубу просту
їжу, багато часу проводив у молитвах та медитаціях, вибирав собі в монастирі
завжди найважчу, чорну роботу. Це знову помітили, й настоятелі вирішили
дозволити йому скласти перші обіти. Це сталося 13 серпня 1889 року після
трьохденних реколекцій. Саме тоді він склав присягу Василіянського Чину: “Я,
Андрей, Александер Роман Шептицький, Чину святого Василія Великого, присягаю
Господу Богові в св. Тройці Одному заховати убожество, чистоту, послух, а також
присягаю постійно, аж до смерті перебувати в тім святім Згромадженні...”
Господь благословив його сповнити цю святу обітницю.
1890 року брат Андрей Шептицький виїжджає до
Кракова на богословські студії, де окрім філософії та богослов'я, опановує
грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем доктора. Після іспитів
виїздить до Кристинополя (нині Червоноград), де готується до вічних обітів. І
там 13 серпня складає їх. Під час Служби Божої брат Андрей змінює обряд, що дає
йому право на свячення. Свячення відбувалися протягом тижня в Перемишлі, а 22
серпня їх завершив єпископ, вчений, богослов Юліян Пелеш. Того ж року о. Андрей
закінчив докторат з філософії та богослов ' я у єзуїтській колегії у Кракові.
1895 року о. Андрея призначили заступником настоятеля і бібліотекарем, обрали
магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції із класичних
мов для монахів, займався місіонерською працею.
Духовне зростання його було визначним і дуже
швидким. 1896 року о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св.
Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не тільки
в церковних, а й у мирських важливих справах. Новий ігумен розпочав широку
місійну діяльність. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші
куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися
на нього. Дивовижне світло випромінювали його глибокі мудрі очі, дивилися в
душу кожному. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не
сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися,
падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук
Причастя.
З його ініціативи було засновано друкарню, де
почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 року завдяки
Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису “Місіонар” накладом
10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у
вищій школі оо. Василіян у Кристинополі. У Львові подеколи влаштовував
реколекції, конференції для духовних осіб. Як у церковних колах, так і серед
народу Шептицький став дуже популярним. Це не зосталось непоміченим. Невдовзі
на вимогу настоятелів о. Андрей погоджується прийняти сан єпископа.
Отця Андрея Шептицького на єпископа
Станіславівського номінував 17 червня 1899 року Папа Лев XIII . Хіротонія
відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав
до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він
зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на
Буковині... У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм
духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти
катедри у цьому місті духовну семінарію... Прагнув зробити ще більше для своєї
пастви, для свого народу.
Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4
травня 1900 року вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим
Митрополитом. У жовтні владика Андрей Шептицький виїхав із прочанами до Рима й
побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і
поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського
нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав
цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року. Отож, його офіційно визнано
Архієпископом, Митрополитом Галицьким.
Відправивши Службу Божу в Станіславівській
катедрі, Шептицький прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому
було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви
та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на
залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби
людей, вірні, духовенство, євреї... А коли потяг прибув до Львова, у місті
урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17
січня 1901 року в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства
Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу
спонукала його взяти цю важку ношу.
Великий
політик, громадський діяч, меценат
У пастирських посланнях
Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами
своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. Під час візитів у малі містечка Галичини
Митрополит часто зустрічався з представниками єврейської громади. Вони
приносили йому для цілування Тору, і він схилявся перед старим Мойсеєвим
законом, а на привітання рабина відповідав йому івритом. Відомий цікавий
випадок. Якось під час відпусту на празник Успення Пречистої Діви Марії в
Уневі, біля монастиря, з'явився хор із синагоги і почав співати під вікнами
обителі Митрополита, вітаючи його з тим святом. Митрополит Андрей на знак своєї
вдячності щедро обдарував співаків вином. “Це брати наші по вірі”, -- часто
повторював він. Допомагав єврейській громаді й у Львові. Єврейський шпиталь св.
Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й
українці, воїни Української Галицької Армії.
Митрополит Андрей Шептицький був прекрасним політиком, стратегом,
дипломатом. Одним із перших політично-патріотичних актів Митрополита
Шептицького було закриття Духовної семінарії на знак солідарності з
українськими студентами Львівського університету, які виступали за свій,
український, а не за польський навчальний заклад, вимагаючи, щоб їх вчили
українською мовою. 1906 року Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца
Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими
народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Тоді
в сеймі приймали виборчу реформу, і Митрополит виборював українське право
виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке б відповідало
числу населення. Вирішальним став його виступ у віденському сеймі, у Палаті
панів щодо створення українського університету у Львові. 1913 року цісар видав
декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня
1916 року. Але 1914 року після вбивства в Сараєво спадкоємця престолу
спалахнула Перша світова війна. Росія, яка збиралася загарбати Галичину, дуже
швидко дізналася про той декрет і сприйняла це як зневагу до себе. Амбасадор Росії
у Відні подав протест проти цього. Росіяни вже знали, що Шептицький був
українським патріотом і навіть благословив прапор українських січових
стрільців, які сформувалися для боротьби за Українську незалежну державу. Тому,
вдершись в Галичину, російські війська арештували Митрополита Андрея і вивезли
його вглиб Росії.
Кілька років, аж до 1917-го, Шептицький
перебував у Новгороді, Суздалі, Курську, і лише після революції зміг
повернутися в Україну. Це був час непевності, але й великих сподівань. Бог давав
Україні шанс здобути незалежність.
Повернувшись до Львова 28 лютого 1918 року,
Митрополит Андрей виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання
Берестейської угоди, в якій вирішувалася доля Холмщини.
Шептицький завжди допомагав українській дипломатії
своєю авторитетністю та впливовістю. 1919 року він виїздить зі Львова до Рима,
й завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Рима він їде
до Парижа, де зустрічається з Президентом Франції Міллєрандом. Звідти їде до
Бельгії і там також заручається підтримкою та визнанням своєї держави. Відвідує
своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді.
Допомагав матеріально багатьом середнім
школам, “Просвіті”, “Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для дівочої
гімназії, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних
дітей. Підтримував дитячу патріотичну організацію “Пласт”, подарувавши їй для
літніх таборів свій маєток в Підлютому. 1903 року заснував Народну лічницю, в
якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали
монахині.
Здібним дітям та молодим перспективним богословам
сприяв, щоби вони могли навчатися у вищих навчальних закладах, семінаріях.
Допомагав талановитим митцям. Був меценатом таких відомих художників, як Олекса
Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас. А також допоміг здобути освіту в
консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом став провідним басом на
сцені Львівської опери.
Заснував Студитський науковий інститут, якому
подарував велику бібліотеку. 1919 року заснував богословський факультет при
Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований в Богословську
академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у той час був
отець-доктор Йосиф Сліпий. 1923 року заснував Богословське наукове товариство,
яке видавало часопис “Богословіє” та “Праці Богословського наукового
товариства”. 1939 року заснував Український католицький інститут Церковного
з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив його брат, Архімандрит Климентій
Шептицький. Був засновником чинів та згромаджень. Прагнув відродити давній
український монаший дух, і це йому на Божу славу вдалося.
Митрополит
Шептицький і українська культура
Він був великим естетом. Любив мистецтво усією
душею. Скільки разів ще в юності подорожував за кордоном лише з однією метою –
вивчати живопис, архітектуру, ознайомитися з культурою тієї чи іншої країни.
Але також з не меншою цікавістю вивчав і українське мистецтво, збираючи усе
вартісне, рятуючи від загибелі. Ще перебуваючи в Добромильському монастирі,
Митрополит Андрей часто бував у маленькій церковці в околиці біля лісу. Там він
завжди довго медитував коло старенького іконостасу, намальованого невідомим
сільським художником. Так заворожували ці збляклі та пошкоджені від часу фарби,
які берегли дух молитви, молитовний і трепетний стан душі маляра, вони дихали,
вони промовляли... Вже будучи єпископом, Шептицький чудом врятував ці ікони від
загибелі. Церкву зруйнували, збираючись на її місці побудувати нову, а ікони
хотіли спалити як старий непотріб. Шептицький нагодився саме вчасно і буквально
витяг їх із вогнища. Згодом вони склали сакральну колекцію, яку Митрополит
започаткував саме в соборі св. Юра, яка зберігалася в п'яти кімнатах. Це й був
перший музей.
1905 року Митрополит Андрей запросив до
співпраці доктора мистецтвознавства Іларіона Свєнціцького. Він став першим
директором музею. Невдовзі в музеї з ' являються й стародруки, рукописи.
Музейні збірки стали джерелом цікавих досліджень не тільки українських, а й
зарубіжних учених. Українська інтелігенція всіляко намагалася підтримати такий
перший на Західній Україні масштабний музей. Йому передали цінні архіви
професори Іван Пулюй та Володимир Шухевич. Для допомоги музеєві було засновано Товариство охорони української старовини.
1911 року Митрополит Андрей вирішив придбати для музею більше
приміщення. 13 грудня 1913 року Кураторія музею запропонувала назвати його
ім'ям Митрополита Андрея Шептицького. Але Митрополит скромно відмовився,
натомість запропонувавши дати музеєві назву Національного. Цього ж таки року
Національний музей було відкрито для загального відвідування, і відтоді він
стає відомим не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Тут витворюються
традиції, ведуться реставраційні та науково-дослідницькі роботи. Видаються
цікаві наукові праці: “Про музей і музейництво”, “Прикраси рукописів”, “Початки
книгопечатання на Україні” І. Свєнціцького, “Дерев'яні церкви Галицької
України” , “Іконопис Галичини” Лушпинського, “Каталог старопечатних книг
церковного музею”... Створення Національного музею було великим поступом у
нашій культурі. Його фонди сьогодні є одними з найбільших у світі. Збережені
старовинні сакральні пам'ятки виявилися найкращими взірцями не тільки
українського, а й світового мистецтва. Вивчення їх дало нам розуміння найкращих
традицій малярства, вони дали напрямок для розвитку сучасного, модерного
українського сакрального мистецтва, в якому чудово збереглася стара першооснова
тих відомих і невідомих давніх малярів, “живі” фарби з ікон яких і досі промовляють
до нас... І дуже тішить те, що у великого Мирополита сьогодні є послідовники,
які подовжують його святу справу.
Вже у вересні 1944 року стан здоров'я Митрополита Андрея Шептицького значно погіршився. Він був паралізований,
у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги отців, бо руки його були
зовсім нерухомими. Важливі документи підписував, взявши перо до вуст. Страждав
від сильного болю, часто втрачаючи свідомість. Але жодного стогону, жодного
нарікання від нього не чули. З жовтня хвороба прогресувала настільки, що
Митрополит уже не вставав з ліжка. Передчуваючи близький кінець, прийняв Святу
Тайну Єлеопомазання від свого брата Архімандрита Климентія. Біля його ліжка
щоночі чергували близькі йому отці, монахи. По-дитячому не вірилося, що
Митрополит Андрей може померти. Він завжди здавався таким сильним, великим,
безсмертним... Митрополит молився, а
трохи згодом заговорив: “Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками.
Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона
буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ.
Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною,
величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам. Мир,
добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній.
Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа
опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб
ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі,
витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на
страшному суді”. Митрополит замовк і більше не сказав жодного слова. 1
листопада о 1.30 серце великого Митрополита перестало битися.
Його вбрали в архієрейські ризи, на голову поклали
митру, на грудях - скромного дерев'яного хреста. Домовину, прибрану квітами,
було поставлено в Митрополичій каплиці, навколо поставили десять свічок, в
головах – хрест та Євангеліє. Тисячі людей йшло нескінченним потоком, щоб
попрощатися з улюбленим Митрополитом. Молилися, плакали, в домовину клали
картки з написаними проханнями. Вірили, що й після смерті своєї він не покине
їх, не втратить своєї духовної сили і продовжуватиме молити за нас Господа. 3
листопада тіло Митрополита поклали в дубову труну, а 4-го розпочалися похоронні
відправи. Після Панахиди домовину Митрополита Андрея Шептицького було покладено
в крипту собору св. Юра.
Його смерть була начебто й не смертю. Просто урочистим
молитовним відходом. Відходом до Господа Бога. Відходом до того ліпшого,
досконалого світу, де він продовжує невтомно молити Господа за своїх грішних
дітей-українців. За все своє життя Митрополит Андрей Шептицький стільки встиг
зробити як для Церкви, так і для всієї української нації, скільки досі не
зробив жоден церковний діяч. Його життя – це було ціле явище, ціла духовна
епоха. Тому можемо сьогодні по-справжньому пишатися тим, що мали і маємо такого
особливого Божого Провідника. Бо його ідеї, його діяння, заповіти, вчення, його
дух продовжують жити. І нині він все ще залишається для нас Духовним Батьком. Здається, що його глибинні очі з тим особливим духовним світлом віри і мудрості
дивляться на нас і тепер.
Пізнаючи житіє і діяльність великого Митрополита, немов
відкриваєш для себе якийсь дорогоцінний скарб. І в якусь мить відчуваєш, що
багатієш. Багатієш у вірі, багатієш у правді, багатієш у духовності. Хочеться
за прикладом його прийти до Бога. Хочеться за прикладом його служити своєму
народові й жити для нього. Хочеться за прикладом його бути просто справжнім,
свідомим християнином.
Висловлювання Андрея
Шептицького Майбутність належить тим народам, у яких подружжя є святою річчю, -
у яких родинне життя чисте і святе (митр. Андрей Шептицький, Послання, 1900). Доки
у вас у хаті не буде християнського ладу, - доки батько родини не буде добрим
мужем для своєї дружини і добрим батьком для своїх дітей, доки жінка не
сповнятиме як слід своїх обов’язків щодо свого мужа, доки батьки не дбатимуть
про виховання дітей, доки діти не навчаться шанувати своїх батьків, - доти і
чоловік, і жінка, і діти не будуть добрими християнами, хоча б і до церкви
ходили та інші християнські обов’язки виконували (митр. Андрей Шептицький,
Послання, 1900). Дуже дбайливо застерігайте людей перед обмежуванням числа
дітей, перед святотатським надуживанням подружжя та представляйте людям
мерзенність гріха, який з батьків робить вбивників власних дітей (митр. Андрей
Шептицький, До духовенства 1939). Любов не може йти в парі з ненавистю, бо
ненависть чим більше звершена, тим більше з любови робить якийсь егоїзм. Можна
своїх прав боронити і своїх прав доказати, але не шляхом ненависти до других
людей… а маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей набто
часто хочете накинути іншим навіть часом засобами насильства і сліпого терору.
(митр. Андрей Шеприцький) Пам’ятайте про те, що ваша хата є першою і
найважливішою школою, в якій ваші діти мають навчитися любити Бога і людей… Від
першої хвилини, як тільки людина приходить на цей світ, треба їй, як тій
маленькій рослині, сонця і роси згори, та доброї землі здолу. Зісохне рослинка,
як цього не матиме! (митр. Андрей Шептицький, Послання, 1900)
Список використаної літератури
1. Базилевич А. М. Введення у товори Митрополита Андрея Шептицького
/ А. М. Базилевич. – Львів: Свічадо,
1993. – 237 с.
2. Галицькі Митрополити. –
Львів: «Логос». – 93 с. – (Духовні діячі України).
3. Ленцик
В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і
Патріарх Йосип Сліпий / В. Ленцик. – Львів, 2001.
4. Листи дітей – сиріт до Митрополита Андрея
Шептицького. – Львів: Артос, 2011. – 108 с.
5. Митрополит Андрей Шептицький та Пласт. –
Львів: Артос, 2012. – 292 с.
6. Шептицькитй А. Заклик до покаяння: послання на Великий піст /
Андрей Шептицький. – Львів: Свічадо, 2013. – 91 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар