(до 75-річчя від дня народження Василя Скуратівського)
Полісся... Край голубих озер і безмежного лісошуму, блакитних льоноцвітів і червонощоких калинових заростей, земля людей суворої і водночас поетичної долі. Інша назва Полісся – Древлянщина – каже, що це древня земля, своєрідний і цікавий етнографічний край між ріками Ірпенкою і Прип’яттю. Неподалік від старовинного містечка Коростень, ще в середині минулого століття можна було знайти невеличке поселення – хутір Великий Ліс. Саме у цьому глухому панському хуторці восени 1939 року у простій селянській родині народився Василь Скуратівський – майбутній український народознавець, письменник, видавець, непересічний діяч народної культури. Тут пройшло його дитинство, яке припало на роки війни та голодні повоєнні часи, коли підліткам доводилося заміняти батьків, братів та сестер, які не повернулися з фронту.
Народився Василь Тимофійович 25 жовтня 1939 року на хуторі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині. Тут пройшло його дитинство, яке припало на роки війни та повоєнний час, коли підліткам доводилося заміняти батьків, старших братів та сестер, які не повернулися з фронту. «Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття свого народу, мені легше «оперувати» джерелознавчим матеріалом, адже я був не тільки свідком, а її брав участь у тих дійствах».
Світогляд Василя Скуратівського формувався у часи найбільш цинічного і масштабного винищування більшовиками української нації. Кривавий терор, який було поставлено в основу державної політики, не обминув і родину Скуратівських. Його дядька Гната за національно-патріотичні погляди було заарештовано, а потім, у 1938 році, розстріляно. Події тих часів вплинули на формування національної свідомості юнака, виховали і зміцнили його волю та спонукали до натхненної копіткої праці на відновлення незалежної України.
Уперше В. Т. Скуратівський заявив про себе як письменник у 1987 році книгою «Берегиня». За нею у світ виходить її продовження та доповнення — книга «Посвіт». Далі одна за другою видаються «Погостини», «Обереги пам'яті», «Народний календар», «Покуть», «Місяцелік», «Святвечір», «Вінець», «Дідух», «Русалії»
Народився Василь Тимофійович 25 жовтня 1939 року на хуторі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині. Тут пройшло його дитинство, яке припало на роки війни та повоєнний час, коли підліткам доводилося заміняти батьків, старших братів та сестер, які не повернулися з фронту. «Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи народознавче розмаїття свого народу, мені легше «оперувати» джерелознавчим матеріалом, адже я був не тільки свідком, а її брав участь у тих дійствах».
Світогляд Василя Скуратівського формувався у часи найбільш цинічного і масштабного винищування більшовиками української нації. Кривавий терор, який було поставлено в основу державної політики, не обминув і родину Скуратівських. Його дядька Гната за національно-патріотичні погляди було заарештовано, а потім, у 1938 році, розстріляно. Події тих часів вплинули на формування національної свідомості юнака, виховали і зміцнили його волю та спонукали до натхненної копіткої праці на відновлення незалежної України.
Уперше В. Т. Скуратівський заявив про себе як письменник у 1987 році книгою «Берегиня». За нею у світ виходить її продовження та доповнення — книга «Посвіт». Далі одна за другою видаються «Погостини», «Обереги пам'яті», «Народний календар», «Покуть», «Місяцелік», «Святвечір», «Вінець», «Дідух», «Русалії»
Окрім згаданих творів, перу Скуратівського належать також такі роботи, як „Погостини”, „Покуть”, „Обереги пам’яті”, „Вінець”, „Святки”, „Місяцелік”, „Кухоль меду”, – усього 20 книг-досліджень видав талановитий письменник-фольклорист за роки своєї творчої діяльності. Деякі з них особливо вирізняються навіть на тлі багатющої творчої спадщини Василя Скуратівського. Книга «Мамина молитва» виявила нову грань творчості цієї видатної людини. Це перша збірка художньої прози В. Т. Скуратівського, в якій автор відтворив нелегке життя селян у довоєнні та перші повоєнні роки, і, дуже цікаво, що прототипами його героїв стали реальні люди, які пройшли через пекло «збільшовиченої ери».
Багатогранність інтересів вченого була дивовижною — це історія, етнографія, народознавство, фольклористика, літературознавство, мистецтвознавство, державознавство, превентивна діяльність тощо. В. Т. Скуратівський — лауреат багатьох премій: ім. М. Островського, «Золоте перо», «За сприяння українській культурі» (Клівленд, США), фундації Антоновичів (Нью-Йорк).
Серед вітчизняних етнографів Василь Скуратівський був постаттю першорядною. Його книжки не губилися в морі популярного народознавства (часто кон'юнктурного й не дуже грамотного), що розлилося в Україні останніми роками. Бо він писав і збирав матеріали до цих книжок не тоді, коли дозволили, а все життя. Його книжки завжди знаходили (й знаходитимуть!) вдячних поціновувачів. І то не лише серед пасивних споглядальників старовини. Приміром, його книжка про українське бджолярство стала настільною, для багатьох серйозних фахівців-практиків. Вона є й у бібліотеці Президента України В. Ющенка. А знаменита «Берегиня» витримала кілька видань і стала шкільним підручником з народознавства. Це дивовижний підручник, теплий і душевний.
Усе своє життя Василь Тимофійович Скуратівський невтомно вишукував і зберігав перлини народної культури. Він не міг інакше, бо був глибоко переконаним: «По тому, як ми будемо оберігати свої кращі традиції минулого, наступні покоління не тільки оцінюватимуть нас, але й зберігатимуть наші сьогоднішні набутки, які згодом також можуть стати традиціями».
Та чи зможе сучасне покоління бути гідним заповітам славетного народознавця В.Скуратівського, якого, на жаль, вже немає з нами з 16 грудня 2005 року? Чи у змозі, взагалі, наші сучасники відповісти на запитання, що мучило старого хлібороба з оповідки незабутнього Василя Сухомлинського: „Хто ж берегтиме невмирущу криницю?..”
Відповідь дає сам Скуратівський „Виховання любові до рідного краю, до рідної культури, до рідного села чи міста, до рідної мови – завдання першочергового значення, і нема потреби це доводити... Ця любов починається з малого – з любові до своєї родини, до свого помешкання. Поступово розгалужуючись, ця любов до рідного переходить у любов до своєї країни – її історії, її минулого й майбутнього, а потім – до всього людства, до загальнолюдської культури.”. Немає сумніву, що зусилля Василя Скуратівського по збереженню традицій рідного краю, набутків народної культури завжди будуть затребувані у нашому суспільстві.
Багатогранність інтересів вченого була дивовижною — це історія, етнографія, народознавство, фольклористика, літературознавство, мистецтвознавство, державознавство, превентивна діяльність тощо. В. Т. Скуратівський — лауреат багатьох премій: ім. М. Островського, «Золоте перо», «За сприяння українській культурі» (Клівленд, США), фундації Антоновичів (Нью-Йорк).
Серед вітчизняних етнографів Василь Скуратівський був постаттю першорядною. Його книжки не губилися в морі популярного народознавства (часто кон'юнктурного й не дуже грамотного), що розлилося в Україні останніми роками. Бо він писав і збирав матеріали до цих книжок не тоді, коли дозволили, а все життя. Його книжки завжди знаходили (й знаходитимуть!) вдячних поціновувачів. І то не лише серед пасивних споглядальників старовини. Приміром, його книжка про українське бджолярство стала настільною, для багатьох серйозних фахівців-практиків. Вона є й у бібліотеці Президента України В. Ющенка. А знаменита «Берегиня» витримала кілька видань і стала шкільним підручником з народознавства. Це дивовижний підручник, теплий і душевний.
Усе своє життя Василь Тимофійович Скуратівський невтомно вишукував і зберігав перлини народної культури. Він не міг інакше, бо був глибоко переконаним: «По тому, як ми будемо оберігати свої кращі традиції минулого, наступні покоління не тільки оцінюватимуть нас, але й зберігатимуть наші сьогоднішні набутки, які згодом також можуть стати традиціями».
Та чи зможе сучасне покоління бути гідним заповітам славетного народознавця В.Скуратівського, якого, на жаль, вже немає з нами з 16 грудня 2005 року? Чи у змозі, взагалі, наші сучасники відповісти на запитання, що мучило старого хлібороба з оповідки незабутнього Василя Сухомлинського: „Хто ж берегтиме невмирущу криницю?..”
Відповідь дає сам Скуратівський „Виховання любові до рідного краю, до рідної культури, до рідного села чи міста, до рідної мови – завдання першочергового значення, і нема потреби це доводити... Ця любов починається з малого – з любові до своєї родини, до свого помешкання. Поступово розгалужуючись, ця любов до рідного переходить у любов до своєї країни – її історії, її минулого й майбутнього, а потім – до всього людства, до загальнолюдської культури.”. Немає сумніву, що зусилля Василя Скуратівського по збереженню традицій рідного краю, набутків народної культури завжди будуть затребувані у нашому суспільстві.
Немає коментарів:
Дописати коментар